Гумор та сатира. Збірка - Страница 29

Міністр і президент розгублено подивилися на Галю. Але професор Сіромашко раптом сказав:

— Нема питань! Кого хочете бачити? Зараз викличемо.

— Я думаю, треба когось із гетьманів, правда, Романе Степановичу?

— Так, гетьмана це не погано, — погодився лідер нації. — Тільки якого? У нас їх тисячі.

— А я зараз введу програму, — сказав Сіромашко, — і модулятор сам вибере діяча, що годиться на даний час.

Він відкрив дверцята своєї споруди і став, швидко перебираючи пальцями, бігати по клавіатурі. Гудіння посилилося, конструкція стала тремтіти і випускати їдкий гіркуватий дим.

— Та що це так смердить, аж очі їсть?! — пхекнула Галя, витираючи сльози.

— То, Галино Семенівно, гіркота нашої історії, — зітхнув міністр, теж шморгаючи носом. — Я сам, як почитаю наших вчених, так вранці прокидаюся весь мокрий від сліз.

Тим часом гудіння апарату перейшло в ревіння, конструкція сильно захиталася і раптом завмерла. Бокова стінка вдарилася об підлогу, і з модулятора випала людина.

Це був мужчина в старовинному дорогому одязі. Соболина шапка, червоні чоботи, накидка розшита сріблом, на боку шабля. Чорні вуса були довгими, трохи закрученими. Погляд сталевих очей рішучий, але якийсь задумливий і скорботний.

— Де я? — глухо спитав мужчина, коли професор Сіромашко допоміг йому встати.

— Не хвилюйтесь, на рідній Україні, — сказав Петро Петрович і подумав, що цього гетьмана він не бачив на жодній грошовій купюрі.

— Дозвольте привітати вас, — збентежено почав Роман Бандура, — на вашій, тобто на нашій батьківщині.

Гість суворо подивися на Бандуру.

— Ти хто? — видихнув гетьман

— Що значить, ти хто?! — раптом заверещала Галя. — Перед вами гетьман-президент відповідно до універсалу! І якщо всяке мурло буде йому тикати…

Галя задихнулася від гніву, але гість не звернув на неї уваги. Важким поглядом він подивився на Бандуру і тихо спитав:

— Куди Дніпро подівали?

— Бачите, вельмишановний, — почав президент, опускаючи очі перед поглядом гетьмана, — наша Україна дуже багата. І в першу чергу багата друзями. Вони ще двадцять років тому нам порекомендували цю річку осушити. А на її місці ми поставили музей козацької слави.

Гетьман помовчав, а потім знову спитав:

— А чому твої козаки, як я летів, кричали «файєр»?

Гетьман стиснув зуби і додав, ледь рухнувши губами: «Джонні, файер».

— «Файєр», добродію, це така англійська мова, — втрутився у розмову міністр культури. Річ у тім, що нам, українцям, не потрібно військо. Нас охороняють наші друзі. А ми — найдавніші землероби в світі. Наша справа — сіяти та орати.

Гетьман глянув у вікно.

— А що то світиться під горою? Ніби сонця нема.

— О, тут я поясню! — вигукнув професор Сіромашко. — Бачите, люб’язний, це новий саркофаг. Сучасна промисловість дає багато відходів, і тут рішенням уряду зроблено такий собі могильничок.

— Відходи від друзів? — спитав гетьман.

— А хоч би і так! — огризнулася Галя.

Гетьман замовк, потім глянув на Романа Бандуру. В очах гостя була мука.

— Скажи, а хто такий Іван Крішна? Я чув, як в одній хаті співали: «Іван Крішна».

— То була не хата, — пояснив Бандура, — це був храм. А Іван Крішна — то перший святий на планеті. Ми ж нащадки ведичної раси, яка вірила в Івана Крішну. Якщо розібратися глибоко, всі українці — чисті індуси.

На цих словах сталося несподіване. Гетьман раптом глухо застогнав, потім закричав «а-а-а!», потім витягнув шаблю і за мить, мабуть, розрубав би президента на декілька частин. Але охоронець Вася схопив револьвер і, не моргаючи очима, випалив у гетьмана три рази. Той упав на підлогу.

— Галю, що це? — ледь пробелькотів президент, дивлячись на тіло гетьмана.

— О, це нічого страшного! — заспокоїв професор Сіромашко. — Я зараз все поясню. Ця смерть чисто віртуальна. У своєму часі він собі живий і здоровий.

У цю мить тіло гетьмана зникло.

— От бачите! — зрадів професор. — У минуле можна стріляти, скільки завгодно!

Він повернувся до міністра і запропонував:

— А давайте заглянемо кудись ближче. У славне двадцяте століття. Десь так у роки сорокові.

— Та зачекай ти, — сказав Петро Петрович. — Он бачиш, шефу млосно.

Але поки Галя з міністром пирскали водою на зовсім блідого президента, упертий професор знову відчинив дверцята свого агрегату і задав нову програму.

Модулятор затремтів, несподівано почувся собачий гавкіт, якісь чоловіки закричали «хенде хох!». Потім заплакали діти.

— Що він там робить? — ледь простогнав Бандура.

— А то наш професор пробивається у буремні сорокові, — пояснив Петро Петрович. — Це ж ваш улюблений період.

І раптом міністр побачив, як з-під модулятора почав витікати червоний струмочок якоїсь рідини.

Бандура побачив червоний струмочок, став білий, мов папір і, глянувши на охоронця, простогнав:

— Васінька, не треба! Бо вони скажуть, що я їм мало пам’ятників поставив, і до стінки…

Охоронець навів револьвер на Сіромашка, той швидко дав відбій, і модулятор завмер.

Петро Петрович з Васею підхопили ослаблого лідера держави і понесли до спальні. Але у дверях президент озирнувся і, глянувши на підлогу, наказав:

— Галю, не забудьте витерти кров.

Свидом-буддизм, или семь свитков мудрости

Перед лицом научной общественности, как автор данной публикации, официально заявляю: год назад на территории Украины мной открыто новое философско-мистическое учение. Оно называется свидом-будизм (от слов «будити свідомість»).