Гумор та сатира. Збірка - Страница 32

Эта болезнь духовная. Дух заражённого человека отвращается от Бога и обращается к тому, кто радуется неправде, ибо он — отец лжи.

И те, кто сегодня не заражён, не имеют права молчать и прятаться. Завтра может быть поздно. Больные захватят власть, и мы не узнаем свой дом. Лукавый, любящий «простые решения социальных вопросов», вложит эти решения в души не только горстки бесноватых, но миллионов. И тогда — хаос и кровь.

Однако для борьбы с болезнью нужно самому быть сильным и здоровым. То есть, не только твёрдо знать правду, но и любить её, жаждать её, считать подлинной ценностью. И ради защиты этой ценности, этого сокровища быть готовым забыть свой страх, лень и покой. И не позволить разрушать свою жизнь и осквернять свою землю.

Что делать с теми, кто заражён? Поступать так, как всегда поступают с больными — лечить, ограждать от них здоровых, а если нужно, изолировать. Если среди больных есть буйные и они вместе представляют опасность — организоваться и принудить их к лечению.

Если дела и слова больных отравляют атмосферу, которой дышат наши дети, заставить замолчать. Конечно, если нам действительно ещё дорога наша земля, история, память. Если мы не превратились в расслабленных, озабоченных своими правами европейцев. Не поклонились идолу извращений и сытого прозябания.

Если они лгут — нам остается только говорить правду. Если угрожают — самим объединяться и явить большую силу. Если они искажают до уродства жизнь, служа сатане, просить Бога, Который Сам есть Истина и Жизнь, сохранить нашу страну, сохранить Его мир.

И тогда Он, видя, что мы, оставив трусость и позорное молчание, хотя бы попытались бороться, поможет нам. Поможет потому, что мы не предали Его молчанием.

Цукрова хвороба

На сцені — вечір. В темноті стоїть високе дерево.

Під деревом — лавочка. На лавочці — двоє. Петро Миколайович і Микола Петрович. Обидва — літні чоловіки з газетами і дошкою для гри в шахи. Петро Миколайович — високий, солідний. Микола Петрович — маленький, запальний. Для нас вони будуть просто — Петро і Микола, бо ми їх давно знаємо.

Отже, Петро згортає газету і замислюється.

ПЕТРО. Знаєш, Миколо, мені треба тобі щось сказати важливе. Тільки ти не смійся.

МИКОЛА. Чого б це мені сміятися. Та й не вмієш ти нічого казати смішного.

ПЕТРО. Я, мабуть, Миколо, скоро помру.

МИКОЛА. Петро, ну, що ти верзеш!

ПЕТРО. Точно, Колю, я був у лікаря.

МИКОЛА. Від того, що раз на сімдесят років пішов до лікаря, ніхто ще не вмирав.

ПЕТРО. От знову ти жартуєш. Вже двох онуків маєш, ветеран праці, а все тобі хаханьки. Лікар сказав, що в мене в крові — цукор.

МИКОЛА. Ну, то й що? Он у моєї тещі теж цукор. А їй дев’яносто років, і рафінаду кидає в чай сім шматочків.

ПЕТРО. Лікар казав, того цукру в мене стільки, що він кожної хвилини може піднятися, і мені капець.

МИКОЛА. Значить, треба лікуватися. Самогонку менше пити, бо сам знаєш, скільки на неї цукру іде.

ПЕТРО (задумливо дивиться в чорне небо) Та мені і Галина моя каже, лікуйся. А я собі думаю, а навіщо? Ну, помучуся на тих ліках рік-другий, а все одно помру. Діти в мене вже дорослі, у Галі буде гарна пенсія, ну, рано чи пізно ляжемо в землю, станемо травою, перегноєм…

МИКОЛА. Здрасьтє! Приїхали. А душа?

ПЕТРО. Яка ще душа, Миколо?

МИКОЛА. Ну, та, що залишиться, коли тіло в землю закопають.

ПЕТРО. Дивуєш ти мене, Миколо. Ніби в одній школі навчалися, разом до комсомолу вступали. Ти згадай нашу хімічку Ганну Іванівну. Я на все життя запам’ятав її мудрі слова: «Ніякої душі чи там бога не існує. Коли людина вмирає, молекули просто розпадаються на атоми, і виникає…» Короче, щось виростає на могилі.

МИКОЛА. А хіба це справедливо?

ПЕТРО. Справедливо чи ні, але це наука.

МИКОЛА. Виходить наш прораб Опанасенко сорок років обдирав нас кожної получки, а Вася, мій брат, за все життя мухи не прибив, і обидва просто ляжуть в могилу, і нікому нічого не буде?

ПЕТРО. Виходить, що так.

МИКОЛА (задумливо) А от я читав в одній газеті, що людина, коли вмирає, потрапляє, ну, як би в інший світ. І там живе. І ніби її питають, як вона жила до того, як померла.

ПЕТРО. Ну, ці казки мені ще бабуся розповідала.

МИКОЛА (розпалюючись) А ще один мужчина, як ми сиділи в поліклініці до зубного, розповідав мені, що читав одну книгу. І там писалося про людей, які вмирали на операції чи там в аварії, а потім лікарі їх оживляли, і вони розповідали все, що бачили. Так їх там…зустрічали. І вони летіли. І хтось невидимий з ними розмовляв.

ПЕТРО. Вибачай, Микола, але ще раз тобі кажу, це вигадки.

МИКОЛА (знову задумливо) Ні, не вигадки. Слухай, Петро, я тобі щось скажу, а ти не смійся.

ПЕТРО. Та мені зараз не до сміху. Та й не вмію я насміхатися як ти.

МИКОЛА. Я тут якось у себе на Оболоні зайшов до церкви.

ПЕТРО. Ну, і що?

МИКОЛА. Не знаю. Тільки я стояв, стояв, а потім зрозумів. Не знаю, як сказати…Короче, ми не одні. Нас бачать. І ти знаєш…Нас жаліють. Нас дуже жаліють!

ПЕТРО. Хто бачить, Коля? Ти про що?! Ти, мабуть, був з похмілля?

МИКОЛА. Ні, тверезий. А бачить… Той, мабуть, хто зустрічав отих бідолах, що померли.

ПЕТРО. Не ображайся, Колю, але це вже якийсь дурдом.

МИКОЛА. Не лайся, бо нас чують.

ПЕТРО (червоніє) Хто чує?! Ти здурів?!

МИКОЛА. Ми зараз сидимо тут, а Він (невпевнено дивиться вгору) бачить, і чує, що ми говоримо.

ПЕТРО (вкрай роздратовано) Колю, припини! Ніхто нас не бачить, і ніхто нас не чує!

Раптом з темноти Петро одержує сильний удар в потилицю.

ПЕТРО (хапається за голову) О-йо!