Гумор та сатира. Збірка - Страница 24

Розумні роботи так любили Маму Улю, що погодилися, аби кожному вмонтували додатковий блок радості. Тепер навіть без усяких причин кожний робот відчував радість. Особливо коли бачив Маму Улю.

Правда, дуже скоро з’ясувалося, що блок радості з’їдає страшенну кількість енергії, що він потребує постійного підживлення і навіть пригнічує роботу інших блоків — пам’яті, творчості, мовлення. Але Мама Уля сказала, що це тимчасово, що все погане минеться, а попереду в «робіків» тільки радість.

Раптом попереду Івасик побачив двох роботів, що розкривши обійми, рухалися на нього. У цьому ніби дружньому жесті була небезпека. Івасик зрозумів, що ці двоє «доходяг» хочуть відібрати в нього єдину працюючу батарею. Івасик не став тікати. Він зробив декілька кроків назустріч нападаючим і по черзі вдарив кожного в окуляр бачення. Обидва роботи, втративши орієнтацію, слабко повели руками і завмерли. Івасик підрахував відстань до пункту призначення, подумав, що сил у нього, мабуть, вистачить, і став рухатися далі, знову пригадуючи.

— Не перейматеся труднощами, — казала Мама Уля, коли розумні роботи стали приходити до неї великими делегаціями і гудіти хором: «Мамо, енергії не вистачає!».

— Любі мої, — воркотіла Мама, — усе буде гаразд. Я дуже добре розуміюся на енергетиці. А тих, хто мені заважає служити моїм любим робікам, я скоро вимкну назавжди.

Івасик повернув за металевий будинок-склад і побачив страшну картину. Три розумні роботи розбирали четвертого на частини. Вони вже відкрутили руки і поралися біля ніг. Всередині у Івасика щось напружилося і впало. Та, кого розбирали, була Ксана! Кілька років тому Івасик і Ксана вирішили жити разом. Бо разом їм було добре. Але блок радості, який обом вставили від Мами Улі, був настільки потужним, що радість бачити Маму поглинула всі інші почуття.

Івасик хотів щось сказати отим негідникам, що розбирали його Ксаночку, але програма мовлення в нього давно не працювала. Івасик тільки безглуздо подивився, як ті злодюги звинчували Ксанину ніжку, і повільно став рухатися далі.

— Уля! Уля! — почувся механічний голос з чорного ящика, що висів під дахом маленького будиночку, схожого на дитячий кубик. Крім ящика, на будиночку висів напис «Виборча дільниця».

— Дійшов, — подумав Івасик, намагаючись не хитатися від слабкості.

Щомісяця розумні роботи обирали Головного Енергетика Планети. Спочатку вибори проходили яскраво, мов свято. Але енергії на планеті через ненаситні блоки радості ставало все менше. І все ж таки всі, хто міг пересуватися, щомісяця приходили на дільницю.

— Гуд! Гуд, Івасик! — сказала йому незнайома істота, що стояла біля входу до дільниці. Це був не робот. Він широко всміхався, палив сигару, на голові мав капелюха з широкими полями, а на боці револьвер.

— О! Велком, Івасик! — сказала друга така ж сама істота, що вийшла з дверей дільниці, тримаючи в руках електронну урну для голосування.

— За кого голосуємо, май френд Івасик? — спитав той, хто мав револьвер.

— За Маму Улю, — подумав Івасик, але не зміг сказати вголос. Він тільки натиснув на зелену кнопочку в урні для голосування і, витративши на це останні сили, завмер навіки.

— Хелло, Уля, — сказала істота з револьвером у маленький телефон. —

— Вітаю тебе, май дарлінг! Як завжди, єдіногласно!

На тому кінці трубки спочатку було мовчання. А потім почувся тихий дрібний сміх:

— Хі-хі-хі…

Особенности национального хамелеонства (ответ классику)

Есть такая замечательная украинская песня «Два кольори». Любимая народом. В общем-то, шедевр. Один из её авторов — Дмытро Павлычко. Герой Украины, дважды лауреат Государственной премии, многолетний лидер писательской организации, тридцать шесть лет состоявший в КПСС, он же — один из основателей Народного Руха и поныне известный деятель национально-патриотического направления.

В его самой знаменитой песне поётся о двух цветах жизни — красном и чёрном. Первый символизирует любовь, второй — печаль, журбу. И так в жизни человеческой, по мысли поэта, цвета эти (кольори) сменяют один другого.

Не пристало мне, скромному литератору, рассуждать на тему, сколько любви было и есть в жизни Дмитрия Васильевича. Это тайна его сердца, ведомая одному Богу. Да и его журба есть глубоко личное дело. Однако у сограждан поэта есть, как бы точнее выразиться, некая общественная печаль, связанная с его деятельностью.

Об этом писали много раз. И, возможно, не стоило бы повторяться, если бы официально признанный классик, чьими стихами полны школьные учебники, не продолжал подавать нам, более молодым современникам, не слишком эстетичные примеры творческого поведения.

Мы бы хотели забыть, как давнюю, застарелую журбу, его стихи о Ленине и партии. А помнить только:

Як я малим збирався навесні
Піти у світ незнаними шляхами.
Сорочку мати вишила мені
Червоними і чорними нитками.

Однако сам Дмитрий Васильевич не даёт нам забыть о том литературном, идеологическом и нравственном кульбите, о той смене окраски, которая случилась с ним, когда рухнул СССР и коммунисты потеряли власть. Он оказался среди тех писателей, кто быстро и без видимых признаков раскаяния перешёл от верности партии к верности УПА, от прославления интернационализма и дружбы народов к… Да, собственно, все знают, к чему.

Нам говорят: в годы советской власти он не мог писать иначе. На него давили, ему угрожали. Понимаем и не осуждаем. У нас и своих грехов достаточно. Одно не понятно: зачем тогда, при такой «многоцветной» биографии, снова претендовать на роль морального авторитета? Зачем нас опять учить жить? Ведь мы можем вспомнить и это.