Гумор та сатира. Збірка - Страница 25

І шумно знімаються оплески в залі,
Неначе об скелі розбився бурун.
Китайські артисти промовили: Сталін!
І відповідь грянула: Мао Цзе-дун!

А вот о другом вожде.

Ленін — мойого народу здоров'я.
Ленін — сумління моєї доби…

И ещё о нём же:

Слава родині благословенній
Ста рівноправних націй і мов!
Леніна геній, партії геній
Темряву чварів навіки зборов.

О Москве и ныне ненавистной ему России тоже очень душевно писал:

І ще ніхто так не любив Москву,
Як я люблю за зореносну вроду,
За все, що маю я, за все, чим я живу,
За волю українського народу.

А теперешним героям из УПА поэт присваивал такие меткие эпитеты: «бандерівські недолюдки», «братовбивці», «холуї», «бандерівські виродки», «лакеї в жовто-синій блузі», «гадини з тризубим ротом», «чумні бандерівські бандити», «яничари».

Впрочем, довольно. Подобных откровений можно привести множество, однако не хочется. Хочется только заметить: уж очень как-то искусно и сильно, видимо, давили на поэта. Поскольку его верноподданная муза работала бесперебойно и вдохновенно десятки лет. А может, кроме страха репрессий, имелся и личный интерес? В том числе и финансовый.

И сегодня на девятом десятке жизни этот интерес, похоже, не угас. Мы видели и видим Дмытра Павлычко среди активных сторонников Юлии Тимошенко. А Юлия Владимировна, как и некогда КПСС, своих верных служителей никогда не забывала. Одним словом, своеобразие цветовой гаммы Дмитрия Васильевича подвигло автора этих строк на критические действия.

В последние дни в Интернете появилось стихотворение «Суд». Накануне оно было опубликовано в газете Союза писателей Украины, а потом стало ходить по Сети. Приведу наиболее яркие фрагменты нового творения мэтра национальной поэзии.

Суд
До зали суду, наче зв'язковá
З моєї сотні, піймана у Лючі,
Заходить Юля. А в судді брова
Підскакує, мов щиглик на колюччі,
І западає тиша гробова.
………………………………… Крик на Хрещатику. Колона п'ята
Перекричати хоче цілий світ,
Що руку Юлі подає. Проклята
Америка, Європа і реб'ята
Кремлівські невдоволені. Привіт!
Відома курва рік цілий кричала:
"Замкніть же паню в білому! Замкніть!"
А нині в Шустера крізь плач сказала:
"Я б задушила того генерала,
Що Юлю наказав заперти в кліть".
А Президент свої невинні руки,
Чистесенькі, вмиває, мов Пилат.
А пан суддя — Закон з бичем принуки! —
Безликий, мов без стрілок циферблат…
…………………………………… І я виходжу, наче з пекла, з суду,
Де вигоріла кров моя дотла,
Й не йду додому, там стояти буду,
Біля тюрми, мов птаха без крила;
Чекатиму на явище спасенне,
Стоятиму на смертнім хіднику,
Допоки Юля не пройде повз мене
На волю у терновому вінку.

Этим стихотворением, Дмитро Васильович, вы опять-таки подаёте нам, читающим и пишущим, довольно сомнительные примеры.

Пренебрежительно упоминаете кремлёвских ребят. А раньше вроде их любили (читайте выше). Или вот, в поэтическом экстазе называете женщину (нет, не Тимошенко) «відома курва». Хорошо ли это? Бывшего президента сравниваете с Пилатом. А ведь когда он был при власти и финансах, вы его поддерживали (не помню, стихи ему посвящали или нет). Ну а когда вы в порыве святотатства стали примерять вашей «лидэрке» терновый венец, стало понятно: надо писать ответ. Вот он, мой ответ.

Дума про поета Двуличка
До зали суду входить пан Поет
І бачить: як живий, сидить сам Ленін!
І вождь гукає до Поета: «На колени!»
І той упав! І наче пташка із тенет
Почав співать: «Ви — геній! Геній! Геній!
І зовсім ви не кат, а демократ!
Я по ночах вивчаю діамат!
Коротше, кат — Бандера,
Про це я вірш писав,
Як був ще піонером,
А ви…Ви переможець у лавровому вінку!»
Ілліч побачив спритність отаку
І розуміння ситуації і часу,
І каже: «Проводить Поэта в кассу!»
І вмить в Митця з очей солоне потекло!
На серці знову спокій і тепло —
Він знову буде там, де видають… бабло.

Не мне давать советы корифею и классику. Дистанция между нами весьма велика. Но по-человечески, минуя литературную иерархию, позволю себе высказать пожелание. Подальше бы нам, сочинителям, держаться от политиков и финансовых махинаторов. И поближе к Богу. Ведь встреча с Ним у нас у всех не за горами.

Пісня про переможця

Іван Федорович Качан, член Спілки письменників України з 1968 року, сидів за столом у своєму робочому кабінеті і від люті шепотів нецензурні слова, що мовою одної іноземної держави називалися матом.

«Так звана творчість Івана Качана, якою він дістав два покоління радянських читачів, накрила і нас, бідних, своєю задушливою хвилею…»

— Ну, стерво, — скрипів зубами Іван Федорович, читаючи статтю в газеті «Літературне Запоріжжя», яку нашкрябала одна молода, але дуже зухвала журналісточка з Києва. Іван Федорович бачив її декілька разів по телевізії. Шмаркачка, років тридцять, увесь час всміхається, аж заходиться від власного нахабства.

«Якщо раніше цей «митець» співав нам про рідну КПРС, — читав далі Іван Федорович, — то тепер він тим же розміром і з тим же натхненням виводить про героїчних союзників вермахту, що несли культуру та демократію на українські землі. Метода в діяча невибаглива. Було: «І Ленін, мов сонце, осяяв нам шлях». А стало: «Бандерова зірка вказала нам путь». Як кажуть, простенько и со вкусом…»