Гумор та сатира. Збірка - Страница 5

Коли я мав чотири роки,
Я ще не бачив «тягнибоків».
І в шість, і в сім, і вісім років
Не бачив їх — червонооких,
Та інтелектом неглибоких.
Відкрилась істина стара:
Дитинство — найщасливіша пора!

Дівочий злочин

Де хліба вродили рясно
Як ідеш к Дніпру,
Там жувала дівка красна
Орбіт без цукру.
Ой жувала гумового
Бо зубам він друг,
Свіжим подихом зимовом
Дихала навкруг.
І від подиху дівиці,
Вже й не знаю як,
Змерзло 100 гектар пшениці
І померз буряк.
Нанівець селянська праця,
Хоч вродило вщерть…
Що в Нью-Йорку гарна цяця —
Українцю — смерть!

Обережно! Люди!

Прилетіло на село
НЛО,
Лячно стало на селі
НЛІ.
Бо зібралися трудящі села,
Стали бити і плювать
В НЛА.
Розкололи як яйце
НЛЬЦЕ,
Гірко плачуть ті козли
З НЛИ.
А народна наша мудрість проста:
Не літайте в наші села і міста.

Лист Петра Петренка до брата Миколи, котрий мешкає в Російській Федерації

Добрий день, Миколо, брате,
Або «Ніколай»!
Кажуть, хочеш завітати
У наш рідний край.
Пишеш, сон тебе замучив:
Сад і луг в траві…
Ностальгія неминуча,
Як живеш в Москві.
Та прошу тебе як Петрик,
Твій браток, рідня,
Все сприймай політкоректно,
А не як свиня.
Як побачиш дім наш гарний,
Не лякайся, Коль,
Поруч пам’ятник, це Карл,
Був такий король.
Друг великий України,
Майже як Батий.
Квіти, діти — наша зміна,
Тут спокійно стій.
Дивуватися не варто
І здіймати хай,
Як ота почесна варта
Закричить: «зіг хайль!»
Так, рідненький мій Миколо!
В нас нові діла,
Ширше друзів стало коло
В нашого села.
Був такий Степан Кидало,
Злодій, отаман.
Його іменем назвали
В Києві майдан.
І хоч був Степан маніяком,
В історичний час
Два вагони хліба з маком
Він украв у вас.
У Північного Сусіда.
А це не печаль.
В нас такі в тюрму не підуть,
Ще й дадуть медаль.
Так живемо, друг Миколко…
А природа — рай.
Місяць, зорі, і хоч голки
Уночі збирай.
Пам’ятаю йшли з тобою,
Я ще був дитя.
Ти читаєш: «Буря мглою…
Снежные крутя…»
Як забуть мені те небо,
Коні, поруч брат!
А забути, Коля, треба,
Бо я — демократ.
Бо свідомість в скроні стука.
Так що не кажи,
Ніби ти з Москви. Ні звуку!
Боже, бережи!
Знаєш сам, що в світі горе
Не гуля одне.
Тут на днях збирали збори,
Слухали мене.
Ні, спочатку щось про плани,
Як скінчився звіт,
Виступали ветерани
Конотопських битв.
Потім я. Стою мов голий,
І ні «ме», ні «бе».
Ну, коротше, брат Миколо,
Зрадив я тебе.
Добре, що не чула мати,
Господи, прости!
Я сказав, що ти не брат мій,
Що підкидьок ти.
Колю, милий, я — сволота!
Гадом є і був.
Та стрічатись неохота,
Що ти в нас забув?
Хай мине оця зараза,
В інші їдь міста.
Просто вишлеш трохи газу,
І чекай листа.

Нова притча

В спекотний день серед дороги
З інфарктом хтось упав, простягши ноги.
Ішов москаль, та відвернувсь погордо,
Єврей пройшов, і теж
Убік звернув свою товстеньку морду.
І тільки добрий галичанин,
Культурою просякнутий львів’янин
(У нас в П’ємонті всі мов самаряни)
Спинивсь, схиливсь і три години
Пояснював, хто ворог України.
А потім — біографію Петлюри та Бандери,
Що Путін знов до нас привіз холєру.
Нещасний хворий смикався,
Хотів повзти додому,
Не встиг…
Одне втішає — помер «свідомим»

Символ веры

Нет веры,
Кроме Бандеры,
И Тягныбок —
Его пророк.

Про національну гордість

Радість сповнює по вінця!
Ми із кумом — українці!
Нам зробили спецрентген:
Український кожен ген!
Кажуть, будуть нагороди —
Дві медалі «За породу»,
І годинник вручить мер
«За зразковий екстер'єр».

Витторио и Юлия (драма из итальянской жизни в 2-х частях)

Часть 1
В Качановском замке стоит тишина.
Сидит неразумная Юля.
А рыцарь Витторио в свете окна
Шагает, её карауля.
В Италии каждый заснул регион,
Не спит лишь Витторио, мучится он.
То чудится будто бы крик или стук,
То воронов чёрная стая.
То Юлия рядом появится вдруг,
И смотрит, косу расплетая.
И петлю сплетает, и машет, маня,
И каждую ночь вот такая шизня.
Но, чу! И взаправду её голосок
Из башни высокой раздался.
И храбрый Витторио мигом промок,
Такому он страху поддался.
— Ну что, мой тюремщик, всё ходишь?
— Хожу.